Молодість... Це насамперед період пошуку себе, віднайдення свого місця в житті. Молода людина, як ніхто, відчуває будь-які зміни навколо себе, часто драматизує ситуації, в яких опиняється. Це звикли пояснювати знову ж таки молодим віком. В молодості життєві „зими” найхолодніші, а „весни” найтепліші. Але якщо розібратися в ситуації детальніше, то чим насправді викликані сльози, депресії, невдачі, розпачі? Коли хлопець чи дівчина втрачають один одного, то першою причиною духовного занепаду є думка: хто мене тепер любитиме? Або коли молода людина робить помилку в житті чи не виправдовує покладених на неї сподівань, то перше, що вона собі подумає, є те, що її не поважатимуть, вважатимуть безвідповідальною і не любитимуть.                  Можна наводити безліч таких прикладів, але всі вони трактуватимуть одне: головне для молодої людини – бути любленою, а найбільший страх – втратити любов. І, властиво, коли починаються життєві труднощі, і молода людина починає думати, що всі навколо її не люблять, виникають депресії, великі духовні кризи, що супроводжуються відкиданням Бога як найбільшої Любови, вживанням наркотичних засобів, пошуком в першу чергу не щастя, а задоволення, розгнузданим статевим життям, а інколи суїцидом. Намагаючись втекти від проблем та шукаючи справжнього щастя, істинної любови, молоді люди стають ідолопоклонниками, утворюють навколо себе віртуальну реальність за допомогою чи то легких, чи важких наркотиків, алкоголю, комп’ютерів, які багатьом „заміняють” живих людей. Пофарбований в чорно-білий колір світ стає монотонним, злим та неспроможним на щось добре. Але штучно створена любов не дає плодів. Вона згасає при першому подуві вітру і здається тьмяною при найменшому сонячному промені. А цим промінчиком є щоденні вияви Господнього милосердя та любови. Одиниці, прокидаючись вранці, думають, що цього дня могло б не бути, якби його не подарував Господь. Могло б не бути родини, домівки та навіть людей, з якими щодня їздимо в міських маршрутках. Бог з безмежної Своєї любови до нас подарував нам життя, зі всіма його проявами, які ми ділимо на негативні та позитивні. Але якщо ми створені з Любови, то хіба подароване нам життя може нести для нас зло? Звісно, що ні. Хіба тільки ми самі собі його заподіємо своєю байдужістю та черствістю. Людський розум не може осягнути незбагненних Господніх доріг, і те, що видається нам злим, недобрим для нас лише тому, що перешкоджає якимось нашими планам, ще зовсім не означає, що не принесе нам добра.

       Найкращий вихід із важких ситуацій для молодої людини – зрозуміти, що вона люблена. Люблена Тим, хто створив її, подарував все і хоче взамін лише любови. Коли молода людина починає усвідомлювати цю істину, то хрест стає втіхою, а життя – відповіддю на Господній заклик: «Прийдіть до мене усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий ... Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!» (Мт. 11,28-30). Але тут виникає инше запитання: що може Бог дати молодій людині, бо для багатьох Він асоціюється з церковними обрядами чи канонами, а через викривлене людське розуміння взагалі з абсолютної Любови перетворюється на караючого правителя? Це реальна проблема нерозуміння сути Церкви. Навіть більшість вірних, які щонеділі відвідують храми, не зовсім розуміють хоча б чин Літургії, не кажучи вже про Таїнства. Якщо тут подекуди нудиться старша людина, то що говорити про молоду, яка не стоїть на місці і шукає щось нове, неординарне?

       Але насправді в Господа молоде обличчя! Найчастіше тільки в молодості людина любить безкорисливо, не звертаючи уваги на минуле свого обранця чи обраниці, довіряє і вірить у добре майбутнє, а найголовніше – взамін просить лише любови. Подібно, як і Господь любить нас, хоча Його любов має инший вимір, ніж людська. Тільки в юному віці людина вміє радіти найменшим проявам любови: посмішці чи поглядові. Подібно і Господь радіє найбільше з того, коли ми вранці в молитві посміхнемось до Нього, а протягом дня піднімемо погляд до неба з твердою вірою, що там є Він. Є Той, який нас любить і чекає кожної миті.

Мар’яна Яртим